«Я гордий за своє місто» - інтерв’ю про волонтерство «Паляниці» від початку війни

«Припинити допомагати ЗСУ - дозволити ворогу зайти в моє місто» - розмова із Тарасом Пономаренко

Інтерв‘ю із координатором «Яремчанської Паляниці»

«Яремчанська Паляниця» це благодійна організація, яку молодь Яремче створила на початку війни. Вони встигли передати десятки машин, пошити сотні аптечок і зібрати тисячі гривень.

А як це було, читайте в інтерв’ю з одним із засновників БО - Тарасом Пономаренком.

-  З чого почалась «Паляниця»? І коли ви зрозуміли, що з об’єднання людей треба творити спільноту?

Почалась «Паляниця», як і у всіх в Україні, з пориву допомогти ЗСУ. Знайти все необхідне для підтримки армії. Розпочав усе Дмитро Чурілов, він з дозволу власника, як адміністратор прокату надав приміщення, де можна було складати допомогу для військових, власне він і засновник. Вже перша відправка зафіксована 25 лютого, і через кілька днів люди масово зголосились на ініціативу "Курс молодого бійця" де вчилися як правильно користуватись зброєю.

Вже з перших днів всі почали шукати необхідну комунікацію - для допомоги в місті та для самооборони. Так і утворилася організація фактично, а вже пізніше на весні і юридично.

- Як було на початку? Що було найважчим? 

На початку найважчим було встановити комунікацію.

Нам важливо було мати інформацію, що, де і кому необхідне, тобто, встановити контакти з волонтерами в інших містах. Шукати і отримати ресурси в необхідній кількості для забезпечення військовослужбовців. 

- Якими були перші завдання?

Серед нас не було військових тому ми почали з загального: їжа, солодощі, теплі речі, взуття. Вже згодом завдяки нашим першим медикам Ярославу Малецькому, Христині Манастирліу і Златі Павроз ми почали збирати медикаменти для фронтового призначення. 

3- го березня, ми взяли на тимчасове користування швейні машинки з ліцею номер 1, завдяки підтримці директора Холошнюка І. В. Ми хотіли шити аптечки. І це у нас вийшло.

У приватній студії танців Мушій Н. В., яка власне і організувала волонтерів, що займалися пошивом. Немало доклали до вигляду та характеристик Лесик Дранчук і Станіслава Микитюк, а Малецький Ярослав опрацював перший стандарт комплектації вмістимого аптечки.

І це в час, коли щодня наш волонтер Андрій з Київщини навчав цілитись, стріляти та пересуватись зі зброєю, а Павло Гуменюк організував курси домедичної допомоги.

Тобто Паляниця, це не про окрему групу людей з якимось конкретним профілем, це більше про активну роботу нашої громади, в основному молоді для нашої громади і для ЗСУ.

- Як змінювалась команда? Як бути керівником? 

Кожен віддав себе настільки - наскільки дозволяли час і можливості. В команді є ВПО, які нам активно допомагали, зрозуміло, їм не так просто було залишитися з нами надовго. Хтось повернувся додому на вже деокуповані території, а в когось дорога лягла закордон. Залишився кістяк, як і на початку - місцева молодь.

Важко назвати себе "керівником", скоріш пасувало б "координатор", все через специфіку цієї роботи. Неможливо говорити про важелі впливу, ніяк неможна накласти сталеві обов'язки чи відповідальність на будь кого. В нас немає найманих працівників і ми не маємо можливості комусь оплачувати послуги. Все будується на ентузіазмі і власній відповідальності. У нас був вільний вибір напрямку і вільний графік роботи. В таких умовах, кожен у волонтерстві міг знайти своє або себе у волонтерстві.

- Чи лишився той ентузіазм і кількість людей до сьогодні?

Волонтерство - це не оплачувана і важка робота. Всі учасники «Паляниці» активно долучилися на початку, така підтримка є і тепер лише з меншим розмахом. 

В нашій команді були і залишаються - хороші і відповідальні люди, які мають забезпечувати себе і рідних. Всім потрібна робота і кошти, тому активно проводили волонтерство поки була можливість. Зараз тільки по потребі.

- Скільки разів була думка: «напевно, треба закриватись»?

Безумовно виникали думки припинити діяльність, через зменшення обсягів допомоги. Я особисто не можу сказати, що допомоги достатньо - її треба постійно.

Бували такі думки і через необхідність особистих заощаджень. Нажаль, треба бути або на волонтерському штабі, або на роботі. Здавалося б що тут думати - звісно робота, але в нашій країні війна. І як би там не було, але все те що в мене зараз є - це заслуга ЗСУ. Якщо мені не судилося бути на сході, то це означає що мені треба тут робити все, щоб допомогти їм. 

Відповідно, будь які, думки на тему припинити діяльність - означають здатися, підвести тих, хто на нас розраховує і надіється.

Припинити допомагати війську - мовчки дозволити ввійти ворогу в моє місто. Ворогам не потрібна допомога, їм потрібна мовчанка. З точки зору відповідальності за свою країну, впевнений ніхто не міг міг би цього дозволити.

- Що вдалось зробити від початку війни? 

Від початку війни, ми допомогли отримати військовим десяток автомобілів. Зробити величезну кількість відправок, що відбувались дуже часто, подекуди, навіть, раз на два дні в різноманітні напрямки.

Географія нашої діяльності почалася з Делятина, плавно перейшла на Ірпінь, райони біля Бучі, Чернігів, Харків і далі на схід - Бахмут, Запоріжжя, Одесу. Наші волонтери з пошиву аптечок пошили близько півтори тисячі чохлів. Також провели багато заходів для громади та акцій. 

На суму близьку до ста тисяч гривень, ми закупили гігантську кількість матеріалів медичного призначення, амуніцію, матеріалу для пошиву аптечок та палива. 

- Яким для Тебе відкрилось Яремче?

Вражаючим. В такому маленькому містечку, з обмеженими ресурсами, ми командою розгорнули таку активну діяльність. Не втомлюсь повторювати про гордість за своє місто.

Для нас, Яремчанська Паляниця, це не просто організація як і тисячі інших в Україні. Це велике коло Яремчанців, об'єднані метою - зупинити зло, яке поїдало нашу країну, зупинити жах війни, за будь яких обставин.

Згадуються кадри з різних міст України, де люди виходили без зброї перед технікою окупантів, де люди сміливо кричали "Слава Україні", дивлячись у вічі ворожим військовим. Саме такими, я особисто бачив і зараз бачу, кожного, хто активно включився до праці на допомогу військовим ЗСУ та ТрО. Ці люди розбудили впевненість у перемозі. Дякую кожному, за честь жити в одному місті.

Читайте також:

«Ми з Бахмута повертатись немає куди» - авторський репортаж із людьми з прифронтових міст

40 250 грн зібрала для ЗСУ сімейна кондитерська «Файна Фамілія» (ФОТО)

Читайте 3434.com.ua у Facebook, Instagram та телеграмі