«Не дати би сему перевестисі і пропасти» - інтервʼю з ватагом Богданом Черленюком

Від «як ви це терпите?» до «хочу до вас пасти вівці на ціле літо!» - про життя в горах в розмові з ватагом 

Явірник - це полонина у високих горах, з давніми традиціями та туристами одночасно.

Богдан Черленюк - головний ватаг на полонині Явірник та за сумісністю мій однокласник. Тому розмова буде простою та щирою. Читайте інтерв’ю про те, як насолоджуватись життям в горах. 

- як це, жити в горах? 

Незвично починати бесіду з анекдоту, але чомусь одразу згадується як один нещасний житель раю, побувавши на кількох вечірках у пеклі, попросився туди назовсім і врешті отримавши, як годиться, щоденні тортури і муки, закидає недовольно до святих, а у відповідь лунає: «Не плутай туризм з еміграцією». 

Чи не кожен, хто приходить до нас у гості, розпитує як би то довше пожити на Полонині. Ми раді прихистити таких гостей наскільки завгодно і дехто справді залишається пожити життя тут, але відгуки кардинально різняться: від «як ви це терпите?» до «хочу до вас пасти вівці на ціле літо!». І за цілий чєс, шо я провів на горі, можу тепер точно і не анекдотом відповісти на це питання: залежить хто живе. (підморгую)

Жити у горах супер! Я довго шукав ідеальний баланс «робота-життя» і нарешті знайшов саме тут. Для цього, звісно ж, треба було жити не працюючи і працювати не живучи. Думаю, ти розумієш про що я. 

До всього мені неймовірно сильно подобається гуцульський побут і традиція, спосіб мислення, що нам передають в молоці матері, помітити який можливо лише відцуравшись від нього, і врешті з гордістю перейняти цей спадок у повний зріст.

- що їсти, де спати, і як з «цивілізацією»? 

Полонинське літо триває в найвигідніший для нього час. Верхові трави буяють цвітом і пахощами, зруби гостять ягодами, а в лісі повно грибів. Не вижити влітку у Східних Горганах може хіба лінивий. А якщо мати ще й таку прекрасну Стаю, то чуєшсі як сливка в меді. Інакше, коли вже пізній вересень, перші заморозки, сніжиниці вкриває жереп, а нескінченна шарга не мочить певно лиш кості. Тоді вже не як в меді, а як в оригінальній косівській приказці. 

Їмо чудесно. Вівчарське їдло приречене бути поживним і легким у приготуванні. Готуємо і пісну кулешку і Фруті ді маре - знову ж таки, залежить хто прийшов і що приніс.

Всі необхідні чоловіку зручності ми маємо. Бракує часом лише електрики, коли конче треба подзвонити, а телефон вже другу добу плісніє в куфайці. Але то набутлива річ, і хтось з колєґів точно діcтане павер-банк. Тож тепер на Полонину частіше носять не хліб і сіль, а зарядку для вівчарів. Хоч від першого ніколи ніхто не відмовиться.

- як це бачити світанки в горах і одночасно (не)боятись вовків? Вони там є взагалі? 

Страшніше не бачити ці світанки.

Звісно, що є всєке, і крім вовків доводилось зустрічати багатьох інших представників гірської фауни. І я не передам словами як тішусь, коли до нас виходить чи прилітає хто-небудь. Дуже магічно, коли такі зустрічі відбуваються неочікувано вночі чи на світанку в тумані.

Шкода лише, що лише в час війни, коли стріл у лісі не звучить через страх перед повістками, звірі, а сообливо хижі, отримали нагоду свобідніше жити в своєму домі.

- скільки разів ти прокидався серед ночі із думкою «що я тут роблю?» 

Питати себе всяке різне вже давно вкорінена звичка. Зрештою, якість життя напряму залежить від частоти ведення внутрішнього діалогу і його існування як такого. Інша справа - відповідати на ці питання. «Що я тут роблю?» на Полонині переважно отримує «Пасу овець», тоді стає по-доброму смішно з самого себе і настрій до кінця дня дуже прекрасний. Прокидатись серед ночі звички не маю. Сплю міцно, а сон стереже румунський вівчур Шарго.

- чи не занадто люди романтизують полонинське життє?

Хіба замало. Про полонинське життя широкому загалу майже нічого невідомо. Чомусь побутує думка, що має бути безмірно худоби і сині від горівок пастухи, які з тим всім тяженько дають раду. А романтики тут стільки, шо і позичити можу.

Щодень повінь з людиськ, домарів, колєґів, грибників, лісників, туристів різного рівня усвідомлености; купа клопотів навколо господарки і хатинок для ночівлі, за якими ми доглядаємо; пригоди з погодою, худобою, лісовим населенням… Словом, прийдіть до нас на Полонинське злучінє на Зелені свята чи в любий другий день і самі всьо уздрієте.

- що в горах для тебе стає важливішим ніж вдома?

В долині не так цінуєш прості радості життя як-ото гарячий душ, розмаїтий раціон і м’яке ліжко у спальні, тож студений потік, кукурудзянка на щодень і дерев’яні прічі помагають усвідомити сю важливість. Окрім аскетичності у побуті, життя вівчара щоліта супроводжується самотністю, хоч і серед постійного потоку людей.

Одруження, хрещення, дні народження - про деякі з цих подій у житті небайдужих тобі людей доводиться чути лише по телефону чи читати з екрану телефону, бо попросту не можеш покинути Полонину. Єдиною достеменно поважною причиною для спуску вважається прощання з рідними, але, на щастя, я цьогоріч спускався лише з покликів любовних. Головне, вернутися до світанку.

- чи вдалось, принаймні, в горах знайти час для себе? І як ти його проводиш?

Коли гориш справою, то вже не розділяєш: «Ось тут в мене час на роботу, а тут на себе». Що значить «на себе»? Я ввесь час присвячую собі і важливим мені людям, справі, в яку закоханий, і місцю, в якому по-справжньому почуваюсь живим.

Збоку може здатись, що це виключно рутина і важка праця, і подекуди, дійсно, приходиш мокрезний ввечері, всинаєш коло ватри, бо цілий день набив ноги по зрубах і зворах, випасаючи ботей. Але зранку встаєш, вмиваєшся, дякуєш Богу і ЗСУ за новий день, трембітаєш на перший удій і чуєшся найщасливішим легіником на білому світі. Інакше і бути не може.

- які люди до Вас приходять? Що їм дають гори?

Як кульчики в циганки. Нема двох однакових.

І з усіма Полонина вміє заговорити. Чи то через нас, чи то через погоду, а деколи і буквально словами і діями, які стаються зовсім невипадково. Ми щиро в це віримо, і всі полонинські розуміють і бережуть цей зв’язок.

Найперша і найважливіша наша місія тут як Стаї - це прихисток для подорожніх. Це є Божа Заповідь і ми її мусимо виконувати. Не раз за літо приходили дуже дивні люди з запитом на сховок, їжу чи воду. І все ми завжди даємо, не маємо права пожєлувати. Єдине, що на Полонині ніколи не можна дати, то це Ватри від Стаї.

- роботу на полонині часто порівнюють із заробітками. Чи дійсно, можна там заробити? 

Шкода, що так, бо переважно ця праця неспівставна з тими заробітками. Пояснюю: ніхто не приховує, що робота на Полонині приносить гроші, таяк і будь-яке заняття, яке собі придумала людина для життя. Але мало хто з любителів порахувати чуже усвідомлює тяжкість і тяглість тої роботи.

Ми на Полонині проводимо літо і кавалок Вересня, а решту часу мусимо зимувати вівці вдолині, де хтось з домарів за літо нагромадив сіна і придбав кормів. В кінці зими чекає окот, коли треба зо 5-6 разів за ніч встати до ягничок; навесні всіх постричи і почистити паперкі, і лиш з Юрі знов зачинают виходити у верьхи і веселитисі по Полонинках. Але то вже звикло, що люди всюди видіт лиш забаву і вигоду тай докоряють тобі за неї. На кінець скажу: люба робота виплачуєсі, коли її совісно виконувати.

- як ділити життя в горах з друзями/колегами?

Дуже важлива річ, яку мені пощастило пізнати це коліґовство. Один ніц не вартуєш, а в громаді годні хоч гору перевернути. Маю чудесних друзів - щирих гуцулів, з якими живемо як рідні брати.

Славко Федорчук, Іван Артемишин, Ромко Семак, Богдан Фаштрига, Дмитро Копилець - пересічному читачеві комбінації цих імен та прізвищ майже нічого не скажут, але для мене за ними сховалися найнадійніші люди мого життя. Але і всіх перелічити не стане букв, бо людей небайдужих до нашої справи більше, ніж афен у Горгані. І окремо, безумовно на навиднішому місці, стоят мама з татом. Подяка їм обидвом невимовна.

- чи присутня до тепер «магія полонини» з усіма, прикметами та забобонами? Про ватру, жінок і тд? Чи зараз це вистава для туристів? 

Так, і нікуди ніколи не пропаде. Якщо це Полонина, а не шароварна вистава під шашличок і шансон для клієнтів УАЗіків, звісно ж. Так, кожен товар має свого купця, але деякі персонажі до нас просто не потрапляють. Полонина не пускає чи просто не розуміють нащо зайшли. В цьому і полягає магія, лиш в тому зовсім нічого незвичного для нас уже нема.

Ватра є ціле літо. Буває пригасне, але місце під нею не студене ніколи, завжди має грань, з котрої можна роздути Її наново. Вона є серцем Стаї, рушієм всього на Полонині, з неї літо зачинаємо і нею завершуємо.

Ми щиро шануємо всі ритуали, які переймили у старших людей, і наслідуємо їх до тепер. Але головне не видовище чи «забобон», а суть, яку вони у собі сховали. Шана до природи, тварин та людей (навіть тих, що більше схожі на тварин), чесність перед собою і ближнім, прийняття Божої волі у будь-якому її вияві, навіть невигідному чи руйнівному для тебе - базові ідеї, зашифровані у знаннях, які нам передають люди минулого. А ми мусимо вчитися їх розуміти.

- чи є у полонини цілі і чи бачиш ти себе в них? 

У Полонини Явірник є одна дуже проста ціль - бути. Вона існує з невеликими перервами вже більше трьохсот років, а моя місія полягає в тому, аби цю цифру подовжити. Тішуся, коли виходять люди, а вони, виявляється, нащадки вівчарів, які колись тут пасли худобу, чи самі давали маржину в Полонину.

Стоїмо собі так і дивимось на овець і ліс, який все далі посуває свою межу, а в голові обидвох, здається, однакове: «Не дати би сему перевестисі і пропасти». Така собі діалектика поколінь, безперервність полонинської справи. А ватаг каждої з Полонин має дбати найперше за то. Як колись чудесно написав один непримітний житель села Бистрець:

«Зрештою, хто ще з людей проводить впродож року стільки днів і місяців у хмарах, в освітленні тіней і туманів, десь недалеко від того світу. Отож діти, чий тато є ватагом і літами перебуває на полонині, непокояться ночами, чи його не забрали хмари на той бік, а восени вітають його так радісно, ніби він вернувся з того світу. А ті діти, чий тато помер, втішають себе, кажучи, що, може, - хто ж зна?- він вернувся на літо до своїх давніх дідизн і мандрує у хмарах з отарами».

Текст - Богдан Черленюк 

Фото - Іван Іщенко

Читайте також:

62 000 зібрали на ярмарку в Яремче

«Далі лише перемога»: інтерв’ю з Олегом Молдавчуком

«Я гордий за своє місто» - інтерв’ю про волонтерство «Паляниці» від початку війни

Читайте 3434.com.ua у Facebook, Instagram та телеграмі